суббота, 25 октября 2014 г.

Lviv is Love

І ось нарешті публікація про Львів, де я була ще влітку з Олею Т. Стільки було роботи, що дописати її вчасно не було змоги. Але потрошку пост писався по пам'яті, ороблялися фотографії. Сподіваюся, ви отримаєте насолоду від перегляду. Зразу попереджаю - писати українською важко та й комп'ютер граматику не виправляє, не давіться моїми помилками в кожному абзаці, а сміливо пишіть в коментарі про них -  я виправлятиму...

*     *     *

Піднятися о п'ятій ранку на потяг до Львову, це зовсім не те саме, що збиратися на літак на Мальдіви приблизно в той самий час. Аеропорт він якось бадьорить і надихає. По-перше, літати  хоч і безпечніше, ніж їхати поїздом (факт!), але мозок того не визнає, а по-друге - кава, в аеропорту є прекрасна смачна дорогезна кава! 
Якби не Коханий, чорта лисого я б прокинулась. Лежала, стогнала як поранений вепр, поки він намагався донести до мене, що я спізнюсь і доведеться бігти за Хюндаем, розмахуючи сумкою в горошок. Така перспектива мене не влаштовувала, з заплющеними очима я пішла чистити зуби і пити чай. За десять хвилин отямилася і вже бігала по дому, нервуючи, постійно спостерігаючи час. Завжди так.
В суботу о шостій ранку місто прекрасне. Нічим не смердить. Тихо. Це важливо для мене. Не так тиша, як сморід - маю дуже чуттєвий нюх. Настільки чуттєвий, що моїм батькам доводиться терпіти мої істерики і пошуки чогось, що "десь лежить, здохло, а ми не знаємо".
Від будинку Коханого до залізничного вокзалу - 5 хвилин машиною. За відсутністю заторів - доїхали секунд за тридцять. Я все ніяк не могла прокинутися і все боялася, що засну десь посеред Львова прямо на лаві, і Оля не зможе мене добудитися.
Приїхали всі одночасно. Хлопці вже трохи шкодували, що відпускають нас удвох, нарікаючи на те, що ми трохи незібрані головою і діями, що ми там потрапимо у халепу чи загубимося. Коханий десь узяв наліпок, начепив мені на долоні і збирався написати "право" та "ліво". Я їх познімала, зразу ж про те пошкодувавши - то були корисні наліпки для справжної блодинки.
Наші чоловіки назбирали нам смачного "сухого пайку", тож ми всю дорогу їли. Капець. Але смачно їли. Обидві взяли з собою книжки, сподівалися начитатися в дорозі. Але ми не бачилися декілька тижнів через страшну зайнятість обох, тому всі п'ять годин пробазікали та просміялися. 


Я перший раз їхала на швидкісному потязі, тож поводилися як мавпа в метро. Ледь не вирвала з рами сенсорні двері, бо не могла зрозуміти як вони відчиняються. Пізніше з горою всякого непотребу на кшталт порожніх пляшок від води та бананових шкірок я шукала смітник. Через хвилин двадцять, так і не знайшовши жодного отвору, повернулася із сміттям назад. Ще пізніше я не могла знайти двері до туалету. Зореліт якийсь, їй богу, а не український поїзд! 
Весь час за мною спостерігало сто пасажирських очей, що висовувались в прохід. Спостерігали і реготали. Дурня якась, мій менталітитет ще не звик до таких европейских стандартів.
Час промайнув дуже швидко і ось ми уже були у Львові. Я мріяла про запашну каву. 
Вже на вокзалі все здавалося дуже казковим. Від Льовова завжди чекаєш чогось такого таємничого та прекрасного. Платформа нагадувала платформу із "Гаррі Поттера", настрій покращився. 
На вокзалі нас зустріли мамин друг із сином - на своїй тарантаєчці вони повезли нас до нашої квартирки, що таки дійсно знаходилась в центрі. В машинці нас трясло як горох, мені все здавалося, що вона розпадеться на металобрухт прямо під нами. Було дуже спекотно, але вулиці Львова нас добре відволікали - дуже хотілося обідати, пити каву, фотографуватися і насолоджуватися нашою невеличкою подорожжю.
З нами таки сталась прикра ситуація, про яку зовсім не хочеться розповідати, тому перейду до позитиву.
Навпроти наших дверей у дворику отака краса була:


Отак зверху:


А отак збоку:


Ми вселилися, підзарядили телефони, лишили речі і пішли в місто.


Я ледь не сипала хлібні крихти поза нами, бо мені не вірилося, що ми знайдемо дорогу назад. Хоч і жили ми недалечко "від подій", та все таки я навіть своє рідне місто не до кінця знаю. 
Таке все у Льові гарне, ці старі облуплені будівлі, квіти на вікнах, навіть вуличні коти володіють неймовірною харизмою. 





Швиденько вулицями хвилин за сім ми вийшли на площу Ринок. Хотіли сюди прийти в останню мить, щоб не витратити зразу всі гроші на сувеніри, а вона виросла у нас на шляху першою. Обійшли її вздовж та впоперек, намацалися вишиванок. Були дуже гарні, ну прямо дуже. Але коштували трошки більше ніж вся наша поїздка на двох.


Біля опери ми зрозуміли, що треба десь сісти, щось з'їсти і через Wi-Fi подивитися, куди йти далі.
Соромно зізнаватись, але дівчатка такі дівчатка - обідати ми пішли в Япона Хату. Вона трапилась нам на дорозі і ми, зніяковіло озираючись,  зайшли всередину. Справа в тому, що шукати щось із того, що нам порадили знайомі, не маючи мапи, ми не мали бажання. Ослабли від спеки і голоду. Але ми пообіцяли собі, що потім одразу ж підемо пити запашну львівську каву. 
Навіть Япона Хата у Львові не така, як у нас. Все у них не таке, наче зі сторінок книжки сповзло. Навіть коли я уминала банальні суші, мені здавалася, що я втрапила до якогось старого кіно. При цьому на думку чомусь спадали такі фільми, як "Приморский бульвар" та "Мері Поппінс". До того ж я мала гроші - могла їсти все що завгодно, безлімітно пити каву і найголовніше - фотографувати усе підряд. Львів був мирним і натхненним, це був саме той настрій, якого я потребувала.




Майже без наміру ми тинялися містом, намагаючись "впоратися з місцевістю" без мапи. Мені страшенно хотілося кави та витрачати гроші на всілякі дурниці. 






Було дуже спекотно, сумка з камерою прибивала мене до землі і неприємно "врізалася" в плече, але я того майже не помічала, у такому захваті була від будинків, сувенірів і кількості люду на вулицях. Мені усе хотілося фотографувати, усе-усе. І кави хотілося. (Задовбала вже вас тією кавою?) Ми все таки придбали туристичну мапу, щоб знайти Львівську Копальню Кави, яку всі мені радили відвідати. 


Як тільки ми розгорнули мапу, перед нами одразу "виросла" Копальня, ніби ми не шукали її як сліпі вже хвилин двадцять. 
Всередині температура і вологість були ще вищі, черги довші, кавою пахло смачніше. На секунду здалося, ніби я десь у казці на кшталт "Чарлі та Шоколадна Фабрика". Повітря пахло божественно!
Ми трохи подивилися на автомат, що виробляв каву, поштовхалися з туристами і пішли далі у глибину закладу, аби все ж таки випити тої кави, бо купувати мішок кавових зерен ми ще не хотіли. 



В наступному залі Копальні була розташована сувенірна крамничка. Очі мої розбігалися. Я як та ворона - хочу все, що блищить (правда блищати не обов'язково). Усілякі блокнотики, магнітики, статуеточки, книжки, гори кави, розмальованого печива, купа дрібноти, яку хочеться скупити всю, бо дуже затишно почуватимешся, нею обклавшись з усіх боків. Дуже хотіла придбати якогось керамічного посуду, але певно знала - цілим не довезу. 








Оля потягла мене далі, аби напоїти мене кавою, щоби заспокоїлася (парадокс). Здається, ніби у всіх закладах Львову інтер'єр утворюється сам собою: якісь старенькі стільці та столи злітаються з усього міста і стають поруч, і чомусь це завжди має бездоганний вигляд. Таке все якесь підвально-занедбане, але занедбане такими щирими великими почуттями, що у львівських кафе хочеться сидіти годинами, просто спостерігаючи за життям перехожих крізь вікно. Страшенно туристичне місце, гроші зовсім не тримаються в гаманцях.
Ми сіли за останній столик коло дзеркала. Оля замовила якусь малинову гидоту (не п'є кави), а я вирішила, що в таку страшенну спеку треба скуштувати якогось холодного кавового напою із м'ятою. Було дуже смачно. Навіть розмовляти не хотілося, тож ми просто спостерігали за метушінням офіціантів. 




Ось вам мій бандерівский нігтик і м'ятна кава:



Після копальні ми знову роздивлялися сувеніри. Не встигла я відійти на хвильку - Оля вже купила дві національні обкладинки на паспорт: собі та чоловікові. А мені припали до серця дерев'яні магнітики з малюнками. Я жодного не придбала - лишень задумалася, де можна замовити такі самі тільки зі своїм артом. Хто-небудь знає?





Гуляти Львовом - це ніби потрапити у казку. Таке кліше... Але так воно і є. Все здається таким чудернацько-гарним і таємничим, що навіть тривіальні аптеки та банки не псують враження.


Знайшли готель, в якому можна буде коли-небудь зупинитися. Дуже охайний, пристойний, в самому центрі міста, видать не з дешевих. 



Здебільшого мене приваблювали вікна, балкони, квіти, вузькі вулички, сувеніри на кав'ярні. Музеї та єкскурсії мене присипляють. Я люблю дивитися на те, чим місто живе щоденно, щосекундно, нехай це навіть буде просто фонтан, біля якого відпочивають звичайні студенти. 


Ми заходили у різні крамнички. Знайшли одну гарну, з різноманітним дизайнерским одягом та симпатичними прикрасами. Оля міряла майже все підряд, я стримувалась. Що правда вона так нічим і не спокусилась, а я придбала підвісочку на шию, яку вже показувала в блозі.
Було там багато усіляких комірців, сумок, пальт. Дуже хотіла туди повернутися, але так і не склалося.


Мапу ми з собою тягали не просто так - завдяки їй знайшли всі ті місця, куди хотіли потрапати. Як справжня білявка, я не дуже добре "читаю" мапу. Знизу під цим текстом фото, на якому стою я за мить до того, як покладу мапу на асфальт, щоб стати на неї і зрозуміти - куди йти. Такий собі метод Джої із "Друзів" про подорож до Лондона:







Набігавшись по "гарячим точкам", вирішили пройтися трохи далі. Людей поменшало. Будинки, будинки, будинки, сквери. Трохи перепочивши в одному з них, поспостерігавши як якийсь чувак тренує пса, ми поплентались вгору через ліс. Їй богу, не можу згадати, що ми там шукали, але отримали море задоволення. Кропива жалила ноги, гілки били по обличчю, але ми впевнено сунули між дерев кудись угору. Я все згадувала фільм "Поворот не туди", це трохи "підбадьорювало" - ні душі навколо. 



На горі зовсім неясно стало куди ми виперлися. Зустріли якогось дуже европейсько-львівського дядечка, з вусами, в підтяжках, із псом. Поки Оля питала дороги і поради на життя, його пес вив на мене як на місяць. 


Ми вийшли до найпрекраснішого в світі готелю під назвою "Цитадель" (ні, не зла). Над нами висіло похмуро-синє небо, навколо стояла тиша. Коло готелю під шатром святкувалося весілля, то вже був день другий, чи може навіть третій: людей було небагато і вони здавалися виснаженими шампанським, смачними стравами та нескінченною радістю свята, що наближалося до завершення. Озираючись, ми пройшли повз них. Кругла і схожа на літаючу тарілку будівля заворожувала, притягувала, закохувала. Тиша, що стояла навкруги була неймовірно прозорою, але тяжкою і задумливою. Стінами повз угору плющ, обплітаючи вікна, зазираючи всередину. Ми обійшли готель вздовж і в поперек - бездоганний з усіх боків. Я б хотіла відсвяткувати тут своє весілля коли-небудь. Раніше я так ніколи не казала, бо ще жодного разу мені не траплялось місце, де б я могла уявити цю подію. Тільки тут. 




Ми довго сиділи на лаві, фотографували квіти, дивилися крізь дерева на місто, схоже на якісний муляж. Просто дихали, розмовляли, намагалися увібрати в себе всю казковість місцевості.







Порожніми вулицями ми спустилися назад у місто. Не довелося блукати лісом вдруге - ми таки знайшли цивільний шлях. Я знову фотографувала котів та вікна, будинки, білизну на мотузках, пам'ятники. 







Знайшли бандерівську вулицю назло всім москалям. Будучи в жовто-блакитних шкарпетках, з жовто-блакитним серцем на шиї і в червоно-чорному одязі, я дуже гармонійно виглядала на фоні таблички з назвою. Кажуть, у Львові є вулиця із моїм прізвищем. Але я дізналася про це вже коли повернулася зі Львову додому, нажаль.




Хто мене добре знає і часто гуляв зі мною по місту, точно знає - мене зводить з розуму жовтий Шевролет Камаро (люблю я фільм "Трансформери"). То він і тут знайшов мене, я навіть встигла його сфотографувати. Трошки "глупо" виглядає така машинка на фоні стареньких кольорових будиночків, щоправда. 





Все ж таки ми повернулись назад на второвані дороги, і я почала знову вимагати кави. Вдосталь надивившись на хвилі гарячого шоколаду - зайшли таки в Львівську Майстерню Шоколаду, хоч і є вона у нас в Киеві. Темний затишний інтер'єр і величезні вікна, маленьке горнятко кави, цукерка з марципаном і розетка для підзарядки - це все, чого потребувала моя стомлена прогулянкою душа. Я трошки почовгала закладом туди-сюди, подивилась на сувеніри, кинула суворий погляд на шоколадного путіна (цим падлом можна ж і отруїтися), довго шукала вбиральню, де-не-де горіли якісь маленькі лампи, підсвічуючи то велосипед, то якусь картину. Складалося враження, що я вскочила у якесь хоррор-оповідання. 






Ми спокійно випили кожен своє і пішли далі блукати. Мені було абсолютно все одно куди йти - фотоаппарат був зі мною і я хотіла знімати навіт смітники, таке все тут було неймовірне. 
Слухали якийсь гітарний дядечковий гурт. Я й досі не можу зрозуміти, звіди у Львові на кожному кроці така прекрасна атмосфера. Всі ці квіти, обшарпані двері, церкви, люди неспішно крокують кудись у справах, все якесь чудернацько натхненне. Я люблю Київ і знаходжу в ньому те, чого потребує моє серце, але це тільки тому. що провела тут все життя, кожен шматочок міста сповнений спогадами. Львів - місто чуже, але я не вагаючись проміняла б місце проживання київське на львівське. 







Вечеряти ми пішли у славнозвісний "Дім Легенд".
Якщо чесно, я навіть не знаю, як розповідати про цю пригоду. Я б сказала так - цей вечір я не забуду ніколи і це найкраще місце в світі. І я рада, що зі мною поруч була саме Оля, а не якась інша скептична приземлена людина, Оля все відчувала так само і я. 
Сказати, що це Ресторан з великої букви я не можу. Меню в них маленьке (це не є недоліком), але майже все, що ми їли було якесь прісне й не мало смаку. Тому ми просто насолоджувалия пляшкою білого сухого з льодом. 
Мабуть лишати опис закладу - нерозумно. Ті. хто там були - зрозуміють. Ті, хто ні - повинні самі побачити все на свої очі. Кожну кімнату, кожну сходинку, кожний закуток хочеться закарбувати на сердці і носити з собою, і згадувати щоночі перед сном. Фотографувати всередині заборонено, але я таки ненавмисно зробила декілька світлин, забувшись. Той, хто зібрав до купи цей заклад - людина, безсумнівно, не з нашого виміру і я б дуже хотіла з нею зустрітися, а ще краще - зазирнути ій або йому у голову. 
Ми сіли за поганий столик - нам на голову без кінця падали монети, що люди кидали поверхом вище, намагаючись потрапити у капелюх карлика. Але коли з'явилася можливіть пересісти - ми лишилися на своїх місцях. Постійний дзвін монеток, криве дзеркало за спиною Олі, вид на місто, над якими сідало сонце - все було таке чарівне і незабутнє.
Було там декілька офіціантів, від яких холонула кров, особливо дівчинка. І не тому що я ніколи не зустрічала людей маленького зросту, а тому що я зустріла їх саме тут, у Будинку Легенд. Негарно, мабуть, казати, що вони там були доречні... Але таки були. 
Ми теж ходили кидати монетки по черзі. 
Дрібниця падала нам на коліна, у їжу, топилася в келихах. Все, що потрапляло на нашу територію, ми принципово складали у кишені і вже потім віддали все якомусь вуличному співаку. 
Дуже не хотілося йти звідти. Я фотогрфувала майже нічне місто з найвищої точки Дому і мені так не хотілося, аби вечір скінчився... Темні будинки здавалися такими штучними, намальованими, ніби вони щойно перемістился сюди з казок Андерсена. А ліхтарики, крихітні як світлячки, що злітали в небо понад церквами, я теж не забуду ніколи. Львів чарівний, як не крути.
Трохи напідпитку, ми спускалился закладом, залишаючись не надовго на кожному поверсі. Белькотіли звичні до казки люди, зацікавленно роззиралися навкруги туристи, офіціати носили великі таці зі стравами. Навіть у вбиральні все світилося золотом, хоч і було брудно. Мені зовсім не шкода, що маю всього на всього пару світлин усередині закладу - це таке місце, яке треба залишити десь глибоко всередині себе, як таємницю, про яку не можна нікому розповідати.



















Ми були солодко п'яні і під враженням тинялися містом. Львів це такий собі українский Стокгольм, де на кожному кроці тобі ввижаються чудеса і казкові примари, довелося змусити себе піти нарешті додому, аби відіспатися і знову поринути в цю прекрасну атмосферу зранку. 
Зазирнули перед сном у вітрину Майстерні Карамелі, де стояв кольоровій блискучий палац ніби-то зроблений з карамелі. Хоча я, як людина, що займається склом, точно знаю, що це був ф'юзинг. У темряві блискучий палац здавався ще привабливішим, коли світло від місяця чи ліхтаря торкалося шибки на коротку мить. 







Ось так двері навпроти нашої домівки виглядали вночі:


Ми недовго борсалися, намагалися трохи читати кожна свою книжку, але поснули вже хвилин за десять.

*    *     *

Маючи звичку дуже рано прокидатися - на відпочинку я тим більше встаю ні світ ні зоря. Щоб побільше відпочити і нічого не прогавити, не проспати. Швиденько вмившись, розштовхала й Олю. Яка мене хоч і ненавиділа у ту мить, але розуміла і підтримувала мій намір.
Ми випили трохи зеленого бергамотового чаю, що як пацанська маріхуана їздить за мною всюди, і пішли шукати сніданок. 
Місто ще спало, бо місто ж - не я. Глибокі тіні лежали на землі, спека ще не встигла розтанути маслом, слабкий вітерець приємно звивав волосся. 
Бродили знову рядами Ринку, вражалися красою, мацали все підряд, втрачали свідомість від цін. Покинули те діло і пішли шукати хоч кави, бо всі заклади було ще зачинено. 








Зайшли у "Світ кави". Милувалися тишею і затишком, лінувалися навіть розмовляти. Я пила такенький собі капучіно і мені було байдуже до того, настільки неймовірно натхненно огорнув мене Львів своєю чарівністю. Це була саме та подорож, якої так потребувало моє серце.





Кавою-чаєм ми не наситилися, але трошки сил все ж таки набралися, тому й далі тинялися провулками. Знайшли ще краще місце з вишиванками. Там вони були ще дорожчі. Цікаво, скілько вони коштували "до подій"?


З їжею нам щось не дуже щастило. Кав'ярні кав'ярнями, але ж окрім цукерок хіба там щось скуштуєш? Зайшли в найближче кафе і замовили якийсь кіш. Було смачно. Я ще з'їла Оліну петрушку. Поїли, роздивилися навколо - стіни пошарпані, персонал байдужий, Але ж не віддаси їм той кіш назад? Розрахувалися і втікли.



Купували якусь дрібноту на сувеніри, фотографувалися. А Майстерня Карамелі, яка мені так сподобалася з вулиці серед ночі - всередині була менш казковою. Проте від чоловіків з м'язами, що місили масну карамель як тісто, створюючи троянди, дуже важко було очі відвести. Така собі жіноча стереотипна фантазія. 





Коли я збиралася до Львова, взяла з собою дві наші жидо-бандерівські брошки: одну жовто-блакитну, іншу - червоно-чорну. Хотіла їх комусь подарувати чи забути де-небудь, чи шось таке. Першу виміняла на браслет у якоїсь жіночки на Ринку, якій сподобалося мое скляне серце. Але сердце обміну і продажу не підлягає, тож я запропонувала їй брошку.
А ось другу зірку, червоно-чорну, я "примостила" дуже доречно. Проходили повз кафе "Правий Сектор" і я вже точно знала - ліпшого місця для цього скельця не знайти. Тож ми зайшли всередину і я погукала адміністратора - заклад був порожній. Що не дивно. Бо пити каву серед експонатів "музею війни" певно не дуже затишно. Не зрозуміло за рахунок чого, цей заклад досі працює.



Адміністратор здивовано спалахнула, коли я вручила їй подарунок. Одразу причепила її поруч із червоно-чорною хусткою. Пройшло вже декілька місяців з тих пір, хто його знає, як там наша брошка...


Із вдячності нам запропонували чаю, якого ми так і не дочекалися - мали бігти хапати речі, здавати ключі від квартири і везти бебехи на вокзал у камеру схову, щоби далі вільно гуляти Львовом. 
Покаталися на твамвайчику. Було спекотно, але цікаво. Надивилися на людей. 



Навіть не пам'ятаю, як Оля мене вмовила, але ми піднялися на Високий Замок. Важко було страшенно. А я ще додумалася в самому низу солодкої вати з'їсти. Але гріх жалітися - якась дурепа на підборах видерлася під небо. З хлопцем була. Геній, не заперечиш - незабутнє побачення.
Ще одна краля змусила свого чувака свою сумочку нести - таку крихітну псевдо-шанельку, розміром з гаманець. Певно дуже тяжка була. Тому бугаєві рожевенький клатчик личив значно більше, ніж його красапєті. 
Відпочивши-посидівши, ми милувалися прекрасним краєвидом і фотогрфували розірвані панорами. Потім пішли назад, гуляли парком самі-самісінькі,  безлюдне місто якесь. 







Найчудернацькішим спогадом із поїздки до міста Лева стали для мене іграшки. 
Той, хто Львів добре знає, зразу згодадається, про що йде мова. Не знаю, де це воно таке збочення, вулицю не дивилась, але той провулок ніколи не забуду.
Короче так, - ляльки. Багато ляльок. Советські, юесесарсьрі, страшні як фільми жахів. Покинуті. Життя нема. Прапор, гриби на деревах, гойдалка, клітка з хутряним папугою. Поки Оля гойдалася, я майже не дихала. Озиралася навколо, пітніла і вкривалася гусячою шкірою. Фотографувала. Клацання затвору голосно віддзеркалювалося всередині. Навколо - мертва тиша. 
Цікаво, як на це місце реагують різні люди? У мене світ догори дригом перевернувся, я наче в паралельну реальніть потрапила. Я навіть не хотіла йти звідти, але було так лячно, що довелося. 






















Я теж посиділа на гойдалці. Посивіла трохи. Десь на планеті є острів покинутих ляльок, я туди дуже хочу (я ж скажена). Так от ця місцинка у Львові - його маленька республіка.
Я дуже ціную такі божевільні враження.






Мені як завжди таланило - ніхто не псував моїх світлин своїм недоречним втручання. Все таки твевел-блоггінг мені дається найлегше.
Вузенькими вуличками, широкими полгядами ми знову "заплили" в туристичну зону. Купили в магазинчику горіхів і бананових чіпсів (обожнюю!), щоб не вмерти з голоду, поки шукатимемо ідеальний ресторан, щоб пообідати. Бо вже втомилися від тих забігайлівок.



Коли Оля почала кричати і махати руками, я зрозуміла - мій божевільний ресторатор знайшла місце, де хотіла пожерти. В неї і список був, просто ми його загубили і ходили від дверей до дверей навмання. А тепер нарешті там трапився заклад високого рівня. Якось так... - Mons Pius. Хтось там колись щось їв і десь про це писав... Коротко кажучи - ми повинні були там зупинитися.



Ресторан насправді виявився дуже симпатичним. Літня тераса мене приємно вразила. Гарні столи, гарні парасолі, комоди під відкритим небом, квіточки - все як треба. А найголовніше - все невимушено і зі смаком. Багато було батьків з дітьми. По черзі сходили помити руки, аби подивитись, шо там всередині: гарно чи так собі. Гарно. І крани в туалетах на п'ять балів. А мені шафа сподобалась. Ну, кому що. Таке.




Ми замовили якісь червоні супи. Потім ледь не побилися зе те, хто який їстиме. Оля дуже хотіла битися, а мені було байдуже - голодна я б навіть помиїв з'їла. Вона відвоювала мій суп, і віддала мені свій. І він виявився нічогенький такий, смачний. Я його швиденько приговорила, а потім ще й Олін доїла - він ій не сподобався. Карма, вона така, дітки. Але лимонад із м'ятою ми вже пили в цілковитому мирі і злагоді. 
Коли принесли друге і яке воно було на смак - пригадується погано. Mons Pius виявився чудо-місцем для зйомки весіль. Тож був не тільки хліб, були й видовища. 





Раджу завітати туди. Ціни трохи вище за львівські середньостатистичні, але воно того варте.
Після ситного обіду гулялося важче, але приємніше. 
Оля купила собі окуляри Джона Леннона (якби той був велетнем), а мені нічого не хотілося, я дрімала на ходу. 
Потім ми вирішили ненадовго розійтись: Оля хотіла докупити сувенірів, а мене заманили виставкою метеликів. Чомусь закортіло чогось такого, чого у Львові ніхто не робить. 
Метелики сідали мені на плечі, на голову і мені це навіть подобалось, до тих пір поки я не побачила, що у більшої частини із них - дупа гусені. Мене ледь не знудило, робітниці павільйону підбадьорували мене і підносили мені під носа якихось жучків і хамелеонів, але мій стан не покращувався. Тож я подивились ще трохи на товстих пташок і втікла звідти. Це я ходила із фобією боротися. Не вийшло. 







Встигли з Олею зустрітися - у мене як раз був сів телефон, ото була б халепа.
Пішли знову купувати сувеніри і каву. Оля придбала мені чудесно проілюстровану книжечку в подарунок. Бо я все ніяк не хотіла витрачати гроші на неї.


Видерлися, як дурепи, з пакетами на ратушу. Бо як же це: побувати у Львові і не подивитися на усе з висоти пташиного польоту. Поки підіймалися, дуже багато матюкалися, що правда українською, тож ніхто нас не сварив, а був навіть із нами солідарним. Бісові нескінченні сходи! У мене ледь серцевий напад не стався. Разів шість здавалося, що дійшли, а нічого подібного. 
Зате вже коли вилізли на самий верх - то зрозуміли, що недаремно. Фотографії банальні до нестями, але хай будуть. Не показуватиму всі, купіть листівку.




Півдня топали нагору, хвилини чотири постояли над "прірвою", ще півдня тупцювали вниз, штовхаючи всіх пакунками.
Як ви вже мабудь згодагалися - ми страшенно зголодніли. Пішли в кафе, де чобітки з квітами і місце для цілунків. Всім знайомий цей заклад, голову даю на відсіч. Зранку він був ще зачинений, тому ми й сіли поруч, у Світі Кави. 
Був лише один вільний стіл і його було зарезервовано, тому розсідатися надовго нам не дозволили - лише попоїсти і тікати. Оля скуштувала смачненних креветок, а мені забажалося штруделя з вишнями. Все було дуже вишукано та смачно, великі порції. Щоправда, кількість горіхів у пирозі мене трошки збентежила - лишила на столі чималий шматок, який не змогла подужати.  






Потім ми знову гуляли вздовж та впоперек. Завітали до кондитерської Вікторія, набрали солодощів родичам, тягли важкі коробки, що пахли шоколадом, пухкими тістечками і в моєму випадку - хрусткими брускетами з томатами. 




Якось на півгодини залипла коло кота у вікні. От люблю я такі зустрічі!



Які прекрасні у Львові будинки! Яке дивовижне світло падає на шибки вікон, між білизною, що сушиться на мотузках, під ноги... Кожна цеглиночка - зруйнована чи відреставрована - натхненна, цілісна, зі своєю історією. Львів - це Європа!


Як ви гадаєте, що ми робили після прогулянки? Правильно, жерли. 
Ще за день до того ми точно знали, що перед від'їздом питимемо вино у ресторані "Пструг. Хліб і вино". Пструг - то наче риба якась, десь читала. 
В ресторані було повно люду, всі шуміли, їли, пили, насолжувалися літнім вечером. Відкритий майданчик був забитий відвідувачами, а всредині було порожньо. Ми замовили пляшку червоного і брускети. Я пішла дослідити інтерьер. На вході стояли хлопці, як би їх назвати... "рибарі", які допомогали обрати пструга до свого столу. Мертва срібна риба відпочивала на кризі і заманювала все далі й далі, на другий поверх. Стіни і меблі темного дерева, червоне блимання світильників, тиша, все це навіювало якісь казкові спогади, яких у мене ніколи не було. Тільки хлопець із дівчиною сиділи вдвох під вікном. 







Коли я повернулася, пляшка відкоркованого вина, тарілка із сиром і хлібці з томатами вже чекали на мене.




Ми сиділи і мріяли про те, як чудово було б відсвяткувати Новий рік у Львові, яка чудесна тут атмосфера, як надихає все навкруги. А коли у Львові йде сніг, то це напевне не можна порівняти ні з чим.
Чудесний був вечір! 
А яке вінтажне таксі приїхало за нами, щоб "дотрусити" нас до вокзалу! Воно підскакувало на брущатці усі сім хвилин, що ми їхали. Мабуть тут усі машинки так їздять.
В поїзді зразу напав сон. Мені снились Львівські спогади і гаряча ванна... 

2 комментария:

  1. Ясяяяя! як чудово, як прекрасно і цікаво було читати, начеб то я ходила разом з вами))На всі 100% варто було так довго чекати цього посту, Дякую!
    І ми з чоловіком мріяли про Н.Р у Львові.
    Всі фото, як завжди чудові, але найбільше мені сподобалась де ви з кавою та штруделем з вишнями,така ви на ньому гарна, чомусь дивлячись на нього згадалась пісня "я щаслива й трошки п"яна"))

    ОтветитьУдалить
    Ответы
    1. спасибі велике)))) дуже люблю Ваші коментарі)))) дуже рада, що сподобалося, бо я дуже критична щодо цього посту, хоча знімки мені теж до душі)
      а на Новий Рік якщо їхати - тільки до Львову)))
      ще раз дякую!

      Удалить